Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

Мені було легко, я не почував за собою тепер жодного обов’язку. Я більше не стримів у Пурі, я вже прийшов до свого призначення, і від цього мені було добре, наче з мене спав якийсь тягар. Я задоволено висолопив язика і усміхався всім, хто траплявся мені по дорозі, а вони, здається, усміхалися мені – якщо, звісно, зволили подивитися під ноги.

Так ото, не зважаючи на те, що мене ніхто особливо не помічав, я, задоволений, тинявся вуличками Бенареса, мимоволі вибираючись із нетрів старого міста, з його лякаючими храмами і темними закапелками, в туристичні райони, де було більше світла, більше музики. Там були запахи, які я знав – запахи інших країн. Багатих, заможних домів, з яких приїхали ці гладкі, бліді, ще не обпалені сонцем туристи, здебільшого молодь. Я насолоджувався гамором мов, запахом сигарет, пива й гашишу – так пахла набережна в Дахабі, так пахло й тут, і я на мить відчув себе вдома, відчув, наче й справді в моєму житті нічого не помінялося і я все той же Джеррі, бігаю рідною набережною, де «Лайтхаус», випрошуючи в туристів скоринку чи масненьку кісточку. Запах ситної вечері додавав мені відчуття свята, і мені здавалося, от-от – і настане диво, і я зроблюсь одним із них, тих веселих, безтурботних людей в одязі, що пахнув далекими країнами, пахнув мандрами і хімічною чистотою, теж сидітиму отак у барі, куритиму сигарету, питиму пиво та їстиму щось смачне, від чого йде густа ароматна пара.

Зненацька, серед голосів, котрі долинали до мене з відчинених вікон ресторанів, я почув знайоме гундосіння. Моє серце стислося. Так говорив Чарлі, я міг заприсягтися, це був його голос!

Я вдруге почув звук голосу, і ще більше несподівана надія заблимала у мене в серці. Я намагався задавити її, позаяк мало що болить із такою силою, як надія, котра обернулася розчаруванням, але чуття мене вже тягнули до бару з червоними ліхтарями, де в клубах диму весело і шумно проводила час приїжджа молодь.

– Чарлі? – спитав я більше сам у себе, дивлячись на чоловіка, силует котрого раптом вигулькнув у вікні. Така ж сама борода, таке саме волосся, той сам капелюх. Це не міг бути не він!

– Чарлі! – вигукнув я і прожогом, забувши про свої зболілі крижі, кинувся до кав’ярні, ледь не збивши у своєму леті офіціанта, я метнувся стрілою під стіл і впав до ніг свого господаря.

– Чарлі! Чарлі! – гавкав я і вився в’юном біля його ніг, ластячись до знайомих рук.

Це був він. Чарлі нахилився під столом.

– Боже мій. Не може бути! – промурмотів він і став мнути мені вуха, як він завжди це робив, коли мав добрий настрій. – Це мій пес, – пояснив він людям за столом. – Ми з ним разом приїхали до Індії, але у Вріндавані він загубився.

– Уау! Ну ти даєш, старий! – почулися захоплені вигуки серед молодих людей, що сиділи за столом із Чарлі.

Я продовжував звиватися біля Чарлі й ластитися, вихляючи всім тілом – я відчував на собі десятки поглядів людей, що сиділи в ресторанчику, і мене гріла думка про те, що всі вони зараз бачать, який я щасливий, заздрять успіху, якого не було в них самих.

Чарлі, відчуваючи, мабуть, що увага товаришів перемістилася на нього, став перелічувати:

– Матгура, Аґра, Канпур, Аллахабад, Бенарес… Вісімсот кілометрів. І він знайшов мене! – сказав Чарлі своєю невиразною говіркою. – Так, це мій пес! – і він знову погладив мене по голові.

Офіціант, що побачив мене під столом, підійшов і м’яко сказав до всієї компанії й наче ні до кого водночас:

– Вибачте, у нас тут із тваринами перебувати заборонено!

– Але це мій пес! – сказав Чарлі, і вся компанія загула: «Ти що, відстань! Це його пес! Залиш нас у спокої!»

Я, слухаючи це, відчував себе дедалі щасливішим – моя радість зростала з кожною хвилиною. Яким блаженством було знову опинитися біля ніг господаря! Знову відчути, що ти повністю залежиш від чиєїсь волі та що про тебе подбають, нагодують і вбережуть від усіх негараздів!

– Тримай ось, – сказав Чарлі й кинув мені під стіл спершу паляницю з сиром, а потім кілька шматків сиру в соусі зі своєї тарілки.

Смак тої їжі був смаком божества. Нічого досконалішого я ще не куштував. Я відчував, наче саме життя раптом усміхнулося мені й пригорнуло мене до себе. Мені стало так добре, що від щастя я не переставав бити хвостом по землі, морду ж не відривав від Чарлиних ніг, дивлячись угору, аби той бачив, який я відданий товариш.

Попоївши (для мене, що весь день сьогодні провів на межі нервового виснаження, це було, звісно, лише легким покріпленням), я відчув, як життя знову зробило якийсь важливий поворот свого механізму, і тепер, трохи заспокоївшись, ліг під ногами всієї чесної компанії, що сиділа за столом, і став одним вухом наслухати їхні балачки, а іншим – потихеньку подрімувати.

Компанія, що зібралася довкола Чарлі, про мене швидко забула. У них вистачало своїх тем для обговорення. Вони розмовляли англійською, і я був радий чути знайому мені говірку. З акценту я зрозумів, що то були іноземці. Їх було четверо – одного звали Луї, іншого Бобо (з наголосом на останнім складі), ще одного звали Зав’є і четверту, дівчину, всі кликали Маріцою. Компанія жваво ділилася враженнями від сьогоднішнього, судячи з усього, першого дня у Варанасі.

– Я вам кажу, випадковостей не буває, – лунав басистий, приємний голос Луї. – Те як ми зустрілися – це просто щось нереальне. Ми з Бобо просто вибираємо навмання ґестхауз[56] і заходимо в перший-ліпший. Його тримають якісь непальці. Як він називався, Бобо?

– «Ом рестхауз»…

– …нас селять, і тут же, на поверсі, зразу біля нашого номера, ми зустрічаємо Маріцу… – продовжує Поль.

– А я якраз думала, як було б круто, якби тут знайшовся хоч один француз. Ми із Зав’є вже третій тиждень тусимо тут, такий ульот, просто вау! Але такий гон – жодного француза! І Зав’є пішов по пиво, і я думаю, дай сходжу в «Шанті», подивлюся на піпл, може, хто прикольний приїхав…

– Ну та, – погоджується Зав’є.

– І тут… Та-дам! – озивається голос Луї. – З’являємося ми з Бобо! Два класні хулігани! Просто з Парижа! І ми бачимо – Варанасі – це просто шок! Це те, про що ми